Читать онлайн
Доба. Сповідь молодого бандерівця
Доба. Сповідь молодого бандерівця
Неполіткоректний роман у чотирьох частинах
Передмова
Восени 1994 року, коли я знічев’я забрів до Спілки письменників України, перестріла мене на сходах місцева секретарка й сповістила змовницьким тоном, що під проводом Спілки якраз створено комітет, у якому приймають рукописи на міжнародний літературний конкурс «Гранослов». А потім спитала, чи немає у мене чогось цікавенького?
На ту пору лежали в шухляді мого письмового стола кілька нотатників, у які я заносив певні думки та враження від наших національно-визвольних змагань часів здобуття Незалежності з року так 1989-го аж по нинішній час, але вони потребували певної систематизації та редагування. «А чому б мені з тих нотаток не зліпити якусь повість чи й навіть роман?» – подумалося після тої розмови, і оскільки часу вільного мав купу, то увесь вересень і жовтень просидів у бібліотеках та на кухні власної квартири, від руки переносячи на папір записи з нотатників.
За ті два місяці «зліпилася» у мене досить пристойна повість, яку я не знав як назвати: «Герой нашого часу», чи «Як гартувалася криця», чи «П’ятниця. Тринадцяте», чи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». А оскільки всі більш-менш пристойні назви було вже розібрано моїми літературними попередниками, то я й назвав оту повість «Доба», ну, в плані не просто відтинок часу, а в плані «Доба-Епоха» – просто, як кажуть, та зі смаком.
Саме вона й отримала гран-прі на конкурсі «Гранослов», а ще право бути виданою окремою книжкою у видавництві «Український письменник» накладом у тисячу екземплярів (що є нині неабияким літературним раритетом).
Цей «дебютний успіх» надихнув мене на продовження, і за якихось три наступних місяці я перетворив повість «Доба» на повноцінний роман у чотирьох частинах, який був майже готовий улітку 1995 року.
Але часи стрімко мінялися, й національно-піднесене українське відродження початку дев’яностих змінилося глухою апатією, а часом неприкритою ворожнечею промосковсько-імперських сил до всього українського, тим більше що у двох останніх частинах мого роману піднімалися гострі соціально-політичні проблеми, що не вкладалося в прокрустове ложе офіційного дискурсу кучмівської доби.
Погулявши по різних видавництвах з пропозицією видати «Добу» окремою книжкою, я усюди отримав відмови й урешті закинув цю невдячну справу.
З тої пори «Доба» так і лежала в моїй шухляді, аж поки я знову не почув її тихий голос. «Час настав, друже, – шепотіла вона мені, – адже все, про що ти писав і думав майже двадцять років тому, все це актуальне й нині».
Тому, користуючись нагодою, хочу подякувати пану Івану Дзюбі за його життя і творчість, а особливо за останню книгу «Нагнітання мороку», бо вона повернула до життя певні забуті думки та асоціації.
Кажу «Дякую» з великої літери пану Юрію Винничуку (і не тільки за блискучий вірш «Убий підараса», що послужив каталізатором продовження проекту «Лагідна українізація», а й за люб’язну згоду процитувати в деяких місцях роману його есей «Малоросійський мазохізм» та безсмертне оповідання «Ги-ги-и»)!