Читать онлайн
В очікуванні кінця світу
В очікуванні кінця світу
Останнім часом кількість гіпотетичних дат так званого кінця світу різко зросла. Особливо багато їх припадає на перші двадцять років нового століття.
Вікіпедія (Вільна енциклопедія)
Серпень, дві тисячі… надцятого року
22.00. Я вдягнула піжаму з трьома ведмедями,…
…всілася на ліжко, поклавши підборіддя на коліна, і почала чекати. Далі слід було б написати щось пафосне, наприклад: годинник пробив дванадцяту. Але годинник у нас не б’є. Це ми його б’ємо. Часом випадково, часом умисно, щоб помститися за ранковий дзвін. Час, заради його ж економії, ми зараз найчастіше дізнаємося зі своїх телефонів. Це неправильно, але всі так роблять. Одне слово, я сіла і почала чекати, коли ж нарешті засурмлять архангели.
Кінець світу на цю, здавалося б, звичайну літню ніч призначили спочатку Нострадамус, потім Ванга, а потім зателефонувала Степашкіна Євдокія і урочисто оголосила:
– Ну ось і все, я ж тобі казала, ось і все тепер. – Степашкіну Євдокію натхненно несло. – Уже! Ось-ось! Як розколеться земля! Та як запалає все кругом! Та як хлинуть дощі вогняні! – верещала вона.
– Ти що, Степашкіна Євдокіє, стривай, не радій так, у мене ж діти, – почала я благати, наче від Степашкіної тепер залежало, запалає чи не запалає, хлинуть чи не хлинуть: – Ти що ж таке говориш?!
– А це вже як призначено! – тріумфально цокнула язиком Степашкіна Євдокія. – Хто, може, і не помітить нічого, а комусь Всесвіт потиличників надає! – здавалось, вона навіть загрозливо махає комусь міцно стиснутим кулаком. – Ну добре, я пішла…
І відключилась. Ні, ну нормально? Вона пішла. Наче їй ще три валізи збирати. На той світ.
А увечері зателефонувала мама і тривожним тоном повідомила, що про кінець світу легко та делікатно пожартували всі телевізійні канали.
Нострадамуса я ніколи не знала, тому не дуже йому й довіряла. Ні, ну хтозна, що він там мав на думці в тих своїх катренах. Розшифровувати і читати їх лиш ледачий не брався. І кожен тлумачив по-своєму, як йому вигідно.
Зате Степашкіну Євдокію я знала дуже добре і саме тому їй не вірила. Але той факт, що весь цей дружній гурт раптом напосівся в один день – і Нострадамус, і Степашкіна, і Ванга, й телебачення, і мама… Я злякалась.
* * *
Отже, мене запитували: коли вже ти розпочнеш? Що ти пишеш у своїх пухких блокнотах повсякчас? Чого сидиш із застиглим скляним поглядом? Сідай уже до комп’ютера. Скільки можна – гримали на мене друзі, мої домашні, суворо супив брови, як хтось колись сказав, мій примусовий редактор. А я їм усім казала, що я б уже почала б, та у мене немає першої фрази. Литої першої фрази. Я так не можу. Мені треба відштовхнутись і потім – іеееех! А нема від чого. Мені потрібне перше речення. Це як вдихнути. Це як перший змах диригентської палички. Це як… Донька запропонувала: «Все змішалося в домі Облонських…» Мама моя перебила внучку: таке вже було в когось і запропонувала: «Кінець світу, про який так довго говорили більшовики…» Ми всі почали перебивати одне одного, у нас у сім’ї так заведено, у нас у всіх південний темперамент, і принадність наших розмов саме в тому, що ми говоримо одночасно і здебільшого не чуємо одне одного. Але тут несподівано ми всі засміялись, а синок мій кмітливий сказав:
– Ну добре, всі – тихо!.. Давай, мам, записуй. Ось тобі перша фраза: «Ще нічого не сталось…» Як?
– І все? – обурилась я. – Ось від цього, такого ніякого, відштовхуватись?
– Так. Ти що, забула? Це ж пісенька з кінофільму «Пітер Пен». «Ще нічого не сталось, нічого такого не сталось, але всяке страшне може статися зараз. І думать про це, пам’ятати про це нам треба навчитись. Давно вже нам треба навчитись…» Ну там далі начебто про краватку. Мовляв, подумаєш, краватка… А потім «земля нахилилась, вона похитнулась, і птаство літати нараз припинило, і стали рівнини потроху кривими…».
– Так-так, – перебила брата Ліна, – там іще про те, що у риб повиростали ноги, вони видерлися на сушу і почали кусати всіх. І закінчується ця пісенька із кінофільму «Пітер Пен» тим, що кругле стало ще круглішим і на небі з’явилося три чи навіть чотири Чумацьких Шляхи.
– Ну там і про всяке інше. І кожен бачить своє, – перебив сестру Данило. – Ось, наприклад, летить астероїд. Нудно в космосі. Темно. Самотньо. Ні звуку, ані світла, ані запаху… Таке в чистому вигляді «нічого». І раптом – а що це? – гоп! Блакитна планета наша, красунечка. Ошатна: там – вогники, там – якийсь рух, там – яскраві плями – плантації тюльпанів пахнуть кавунами, зелені та коричневі квадратики – поля, музика, аромати парфумів, ванілі. А коли ближче підлетіти, он родина сидить навколо столу, перебивають одне одного, курячі котлети їдять із цвітною капустою і картопляним пюре… Ііііііі…
– Стоп! – перебила я Данила. – Стоп! Замовкни негайно. Тому що, як казав Мальгрим, зухвалий і цинічний маг із «Тридцять першого червня» Пристлі: «Все, що створено нашою уявою, мусить десь існувати».
Ох, не слід було Данилові таке казати! Пісні піснями, жарти жартами, але ж саме сьогодні, за версією Нострадамуса та його послідовників, включно із суворою Степашкіною Євдокією, десь у космосі гігантський астероїд уже намірився щонайточніше врізатись у маленьку планету нашу матінку.
22.37. Десь у мудрій книжці я читала,..
..як раніше, ще до влади Рад, лікар земський або просто якийсь собі лікар, товстенький, затишний, вусатий, знявши пенсне, м’яко поклавши свою чисту, практично стерильну лапочку на коліно пацієнта, повідомляв:
– Ну що ж, скажу відверто. Завершуйте ваші земні справи, друже. Кріпіться і уповайте. Вам зосталось…
І казав, скільки зосталось.
А тут, зараз, як встигнути завершити мої земні справи? Часу ж бо зовсім не залишилось. А у мене ж цих справ по вінця! По вінця!
– Айайааааай, – журилась я, – і це підсумок мого життя? Жодних досягнень, перемог, нічого не подолала, ні нагород, ні титулів не маю, лише якихось вісім медалей. І ті не мої, а мого собаки. Айайааааааа…
Я, метушлива, як юна недосвідчена курка, думала, що мені б зараз зібрати всю свою родину, всіх своїх друзів, обхопити руками, притиснути до себе і врятувати від страшного та неминучого. Паніка – мій звичний стан – не забарилася, вона закипіла, м’яко стукнула в потилицю, забродила тілом, відгукнулась бурею в шлунку і забилася шалено в районі серця.
Чоловік мій любий спав легким безтурботним сном набіганої дитини. От молодець. Він був спокійним та впевненим, що, по-перше, це все вигадки і блаж, по-друге, коли що, він у мене вірив – я ж бо не розгублюся і все організую. Спи-спи, синку, чоловіче мій, спи давай.
Ми з чоловіком у дитинстві були зовні дуже схожими. Щоправда, моя свекруха вважає, що її синок був значно красивішим. Ну, їй краще знати. Тим паче що я носила окуляри. Через це бабусі мого чоловіка я й зовсім не подобалась. Вона казала: «Не наравиця вона мині. Худа, хліба не їсть, окуляри носе».
Окуляри – це в моїй юності був дуже серйозний ґандж. Наприклад, як шість пальців або заяча губа. О, якби бабуся мого чоловіка ще й знала, що я амбідекстр, тобто перенавчений, але все ж таки шульга, що б з нею було? Заборонили би бідному Аркашечці та Мар’яшечку за себе брати. І залишилась би Мар’яшечка сама-самісінька, як билиночка в полі порожньому та покошеному. Гоп! Тут же заперечила б моя подруга Олена: чого ж це Мар’яшечка залишилась би сама-самісінька? Це ще не факт! А може, якраз Аркашечка залишився б сам-самісінький, як билиночка в полі порожньому та покошеному. Тим паче з такими високими вимогами своїх родичів до майбутньої нареченої.
Якось трапився випадок в селі Котелевому. Я там підробляла у філії музичної школи викладачем фортепіано. Це взагалі жах якийсь був. І як мені мама дозволила, не збагну. Коли я її повідомила, що влаштувалась на роботу до музичної школи, і не в місті, а в селі, вона тільки руками розвела. Ні, ну правда – куди-куди, а до музичної школи я би пішла працювати – як вона думала – в останню чергу. З музикою в мене були свої, дуже інтимні і, по суті, кримінальні стосунки. Я її катувала і мучила. Ноти для мене нічого не значили взагалі. Мені, короткозорій, порпатися в нотах було дуже важко і неохота. У зв’язку з цим я виробила тактику. Я просила свою вчительку зіграти твір раз, іще раз. Потім ще і ще раз. Відтак нахабно і старанно підбирала його вдома на слух. А траплялося, що й в іншій, більш зручній для мене тональності. І на випускному іспиті мої хитрощі зауважила тільки одна вчителька. Решта зааплодували і поставили «п’ять». І вона, Лариса Степанівна Журавльова, також, звісно, поставила «п’ять». По-перше, тому, що я, хоч і збешкетувала, проте дуже віртуозно, як вона сказала моїй мамі, а по-друге, тому, що на уроках сольфеджіо я завиграшки писала музичні диктанти для всього класу.