Читать онлайн
Квiти Содому
Квіти Содому
Посвячується Володимиру Тихому
1. Оксамитові очі демона
Ми порубали Тоцького на шматки. Замочила його Мама, а потім пішла. Ми акуратно складали впоперек та вздовж до ящика з-під телевізора його бренні останки. Ящик приніс я. Довелося довго шкребтися в прикарабку витрушуючи всіляку шлоїбень, а Макс уже кричав крізь сонячну кушпелінь:
– Ти що там дрочишся! – двома пальцями Макс затискав сигарету. Міцний «галуаз» без фільтра. Такі курить Ален Делон. Я сам його, Макса, навчив. Але, якщо чесно, то фіг його знає. Воно так буває: підчепиш якусь заразу від когось, а потім лікуйся і доводь, що саме воно твоє. Це я точно просік. Еге. Макс повернувся боком, і тінь сховала його. Потім я побачив змах його руки. Щось чвакнуло.
– Блядь, а що робити з головою?
На тій стороні вулиці годинник відбив дванадцяту. Чомусь запетрилося в голову, що всі ми кудись ідемо, назавжди, але кожен, блядь, як Тоцький, намірив собі охєрєнну купу часу.
– Шо… шо… – потягнув я, прилипаючи поглядом на той бік вулиці, де люди бджолами снували сірим асфальтом.
Макс повів плечем; кисть його руки розквітла на сонячному промінні трояндою. Пальці стискали пожовтілий від юшки недопалок. Да, до цього не звикаєш. До чужої смерті. А знаєте чому? А тому, рідненькі, що ми бачимо лише чужу. Своя-то приходить – ку-ку, і ти десь там, де весело або дуже хуйово. Нічого не попишеш. Я філософ. Жратва і філософія – моє кредо. Не думайте, що я такий дурний.
– Кінчай своє гівнилово, – сказав я.
Макс підвівся, тримаючи за патли усміхнену морду Тоцького.
– Шо, блядь, питаю, робити з довбешкою?
Я закурив і, напевне, з точки зору Макса, недоумкувато подивився на обидві голови. Тоцького і Макса. Або на Макса і Тоцького. На яку голову краще і зручніше дивитися: мертву чи живу, живу чи мертву? А?