Читать онлайн
Промінь
Промінь
© Марина та Сергій Дяченки, 2019
© О. Негребецький, переклад українською, 2019
© Д. О. Чмуж, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017
* * *
ДЕНИС
У свій тринадцятий день народження Денис, як завжди, вийшов погуляти з собакою, і, як завжди, спустив Джекі з повідця на краю парку. Повітря лежало, неначе вода в осінньому ставку – шарами. У затінках воно було прохолодне, але сонце гріло так ніжно і з такою іронією, що Денис усміхався, підставляючи йому лице.
На баскетбольному майданчику стукав м’ячем жилавий, високий чоловік з ранньою сивиною: Денис уже бачив його тут, вітався й був упевнений, що це просто сусід, а хто ж іще? Коли Денис підійшов, баскетболіст раптом кинув м’яча йому прямо в руки:
– З днем народження, Денисе.
– Дякую, – Денис трохи здивувався його обізнаності й кинув м’яч назад. Сусід атакував кільце, м’яч закрутився в сітці, як упіймана риба:
– У мене для тебе новини. Бачиш, твоя мати продала мені тебе.
Говорив він доброзичливо, буденно, ледь усміхаючись і дивлячись в очі. У світі повно божевільних, але сусід-баскетболіст досі здавався Денисові здоровим.
– Сподіваюся, дорого, – сказав Денис машинально й пошукав очима собаку: йому захотілося негайно звідси піти. Тим більше, що нікого, крім нього й безумця, на майданчику в цю мить не було.
– Та не продешевила, – той і досі всміхався. – Коли тобі було два дні від народження, ти загинався в кювезі, й лікарі нічого не могли вдіяти – я прийшов до твоєї матері й запропонував зберегти тобі життя за умови: коли тобі виповниться чотирнадцять, я тебе заберу.
Він злегка кивнув, немов сподіваючись на розуміння. Денисові стало холодно, і ноги перетворилися на дві панчохи, набиті скловатою. Як цей божевільний знає, що Денис народився завчасно, і його насилу врятували?!
– Але мені тільки тринадцять, – сказав він перш, ніж устиг подумати.
– От-от, – незнайомець знову кивнув, так просто й природно, неначе вони з Денисом обговорювали ціни на собачий корм. – Тобі потрібен час, щоб звикнути до цієї думки. Сьогодні я просто попередив. Через рік, у цей самий день, я тебе заберу.
– Старий ідіот!
Денис кинувся навтьоки. Добре, що Джекі примчалася на перший поклик, можливо, відчула в його голосі і жах, і відразу. Зазвичай її з парку додому виманити неможливо.
* * *
Мамі досить було кинути на нього погляд, щоб її лице стало зосереджене й стривожене:
– Що сталося?